За
час окупації Донбасу мешканець села Заводське Буського району Петро
Лісовий сповна відчув запах війни. Сержант матеріально-технічного забезпечення
інженерно-саперного батальйону витягував з поля бою загиблих, хоронив своїх
товаришів. А поки більшість кадрових офіцерів його батальйону намагалася
перебувати якомога далі від передової, Петро Васильович викладався на всі сто.
Під час нашої розмови у Львівському обласному госпіталі інвалідів війни та
репресованих імені Юрія Липи я почув з його вуст дуже багато. Чоловік
розповідав про те, як піклувався про матеріально-технічне забезпечення
військового підрозділу, як дбав про дисципліну серед побратимів, як витягував з
передової загиблих, як хоронив товариша, що загинув на передовій. На війну він
пішов добровольцем, оскільки волів поділитися досвідом, отриманим під час
військової служби сапером. Слухаючи цього мужнього бійця, я зрозумів, що,
незважаючи на важкі бойові дні, він жодного дня не шкодував і не жаліє про свій
вибір.
Від
молодих років Петро Лісовий брав участь у буремних подіях у країні. Під час
Революції на граніті він разом з однодумцями повалив першого Леніна в Україні.
Ця подія відбулася в Червонограді. Згодом він активно долучався до громадського
життя в державі у складі Народного руху України. Одним із першим Петро
Васильович прибув до Києва, коли в центрі столиці розігнали студентів. Патріот
долучився до охорони барикад і брав участь у всіх масштабних подіях, які
відбувалися у столиці. Коли у лютому силовики почали зачищати останній
острівець свободи, багато політиків та активістів злякалося та втекло. Проте
пан Петро та інші патріоти залишилися в наметовому містечку. Коли барикаду,
розташовану з боку Європейської площі, почав штурмувати бронетранспортер, він
разом з афганцями та бійцями самооборони не давав силовикам прорватися.
Активісти закидали БТР пляшками з «коктейлями Молотова». Машина почала палати.
Незважаючи на те, що тієї ночі «беркути» притисли протестантів майже до самої
сцени, вони втримали Майдан, постійно укріпляючи барикади, через які намагалися
прорватися силовики.
Відразу
після подій на Майдані Петро Лісовий вирішив піти на службу в армію, оскільки
мав за плечима досвід військової служби сапером. Довго не думаючи, він
записався добровольцем у сільській раді та районному військовому комісаріаті.
Ще не відчувши запаху війни, Петро Васильович похоронив свого товариша Романа,
який прийшов за зятя в його село. Солдат загинув під біля Сєверодонецька
внаслідок потрапляння снаряду в бліндаж. Дізнавшись про це, пан Петро відразу
погодився їхати по тіло товариша. Разом із представниками влади він вирушив до
Вінниці, звідки привіз покійного.
Лише
влітку 2014 року Петра Васильовича призвали до війська. Його призначили
сержантом матеріально- технічного забезпечення інженерно-саперного батальйону
Самбірської військової частини. Ще у частині він використав свій військовий
досвід, відшліфовуючи стройову підготовку новачків, порядок стрільби та метання
гранат. А ще залучив волонтерів, які зібрали кошти на бронежилети для багатьох
бійців. Солдатів активно підтримав уродженець Дрогобича Ярослав Андрухів,
котрий передав їм кевларові каски та спальні мішки.
Спершу
саперів скерували на передову для проведення інженерних робіт. Вони будували
укриття й інженерні споруди поблизу міст Курахове та Волноваха, мінували дороги
та мости на підступах до звільненої території.
–
Наприкінці листопада, коли солдатів Самбірської військової частини знову
відряджали на схід, їм створили нестерпні умови для поїздки, – розповів Петро
Лісовий. – До частини пригнали «ЗІЛи» та «КамАЗи» з перегнилим брезентом і
підлогами, які зяяли отворами. Бійці першої групи мовчки виконали вказівку
командира. Розуміючи, що коли в таких машинах їхатимемо за чотирьох градусів
морозу понад 1300 кілометрів, зляжемо всі. Ми відмовилися сідати в ці
автомобілі, вимагаючи у керівництва забезпечити нас відповідним транспортом. За
три години до військової частини прибув комфортний автобус марки «Еталон», яким
ми поїхали на схід. Спочатку прибули до Артемівська, а відтак нас відрядили до
Дебальцевого. Перебуваючи в цьому місті, ми будували сховки для техніки,
відновлювали зруйновані бліндажі, мінували виїзди з міста, залізничні дороги та
мости. Чотири рази до нас у гості приходили диверсійні групи. Ми давали їм
відсіч. Коли обстріли міста посилилися, нас вивели звідти. Нам вдалося уникнути
котла, який невдовзі замкнувся…
Із глибоким сумом Петро Васильович пригадав, як
поблизу Дебальцевого окупанти обстріляли бронетранспортер із гранатометів. Цих
хлопців… мертвих і попалених… довелося витягати зі знищеної бойової машини.
Згодом бійців інженерно-саперного батальйону скерували до Артемівська. Вони
мінували мости у містах Часів Яр, Дружківка, Костянтинівка, а відтак охороняли
ці об’єкти. Усе це було потрібно зробити на випадок наступу ворога. Тут Петрові
Лісовому довелося служити більше ніж чотири місяці. До Самбора він повертався з
надією, що піде на дембель. Проте, прибувши в частину, дізнався про провал
шостої хвилі мобілізації. Чимало солдатів навідріз відмовилися йти служити,
оскільки законно відслужили свій рік. Натомість частина бійців, поміж яких був
Петро Лісовий, вирішили повернутися, аби замінити побратимів на фронті.
Добровольців відрядили до Костянтинівки, де їх розташували на околиці міста
перед виїздом на Дзержинськ. Сапери чули бої своїх із сепаратистами біля
Горлівки: звідти долинали автоматні черги та вибухи. – Упродовж чотирнадцяти
місяців перебування на сході України я зіткнувся із ницістю та підлістю
офіцерів, – зауважив наостанок нашої розмови Петро Васильович. – Згідно з
ротацією поруч із нами мали служити близько вісімдесяти службовців офіцерського
складу. Проте пліч-о-пліч з нами перебували лише чотири офіцери, котрі їздили
на замінування та розмінування. Один із них – майор Навальнов підірвався на
розтяжці. На щастя, після цього він став на ноги. Решта офіцерів ховалися у
штабах, базах і піонерських таборах.
Юрій СКОБАЛО
Фото з архіву редакції Буського порталу
Немає коментарів:
Дописати коментар