 |
| Місто позбулося Леніна |
Тепер часто можна почути або прочитати
в ЗМІ, що триваючи вже більш аніж рік, війна настільки сильно розділила людей
на окупованих та українських територіях, що їх об'єднання в суспільстві
принципово неможливе. Досвід міста Краматорська на Донеччині в цьому плані є
унікальним і доводить, що реінтеграція таких територій у правове та соціальне
поле України після їх звільнення реальна, а суперечності між людьми переборні.
Як
все починалося
2004 року вперше в Краматорську у
свідомості людей почався поділ на «нас» і «їх» – мешканців Західної України.
Потім наступне десятиріччя ця тема періодично спливала, а в «міжсезоння» між
виборами вогнище надуманих суперечностей між заходом та сходом країни
підтримувався в тліючому стані.
Четвертий квартал 2013 року і початок
2014-го стали кульмінацією у формуванні ґрунту для ідей сепаратизму і створення
атмосфери неприйняття в місті ідей Майдану. В цей час у Краматорську
проводяться всілякі мітинги в «підтримку курсу нашого президента», формували
поїзди на київський Антимайдан та автобусні тури на схожі заходи в Донецьку.
12 квітня 2014 група російських диверсантів
під керівництвом кадрового офіцера ГРУ ГШРФ Ігоря Стрєлкова (Гіркін) захопила
Слов'янськ. В інтерв'ю сайту «Вільна преса» Гіркін зазначив, що до моменту
прибуття його диверсійної групи з 52 осіб до Слов'янська її вже чекали 300 тамтешніх
«активістів». «Ми відразу з'єдналися з
цією групою і пішли на штурм будівлі міліції. За дві години ми взяли будівлю
міліції, ще через годину після цього – СБУ. Тодішня міська влада дотримувалася
нейтральної позиції, ми її зайняли без бою. Відповідно, до обіду все місто було
в наших руках», - повідомив Гіркін. Він додав, що Краматорськ зайняли за два
дні, група терористів з лише з 28 осіб.
«Вони нас могли передушити просто як мух. Але такого не сталося ...», –
прокоментував диверсант дії українських силовиків.
Варто додати, що в Краматорську у
російських терористів серед тамтешнього населення такої потужної підтримки, як
в Слов'янську, не мали. Тому група Гіркіна не змогла взяти місто під абсолютний
контроль. Також, для розуміння ситуації, є важливим те, що у Краматорському
міськвідділі міліції на момент описуваних подій працювало 475 осіб. Крім того,
в місті функціонувало управління СБУ, дві прокуратури, відділ державної служби
охорони, а на аеродромі розташовувалися 85-та комендатура (охорона аеродрому) і
деякі підрозділи спецназу.
В окупації
Спочатку було незрозуміло, що відбувається
в місті, і здавалося, що все це ось-ось закінчиться як страшний сон. Але
диверсанти поводилися жорстко і швидко. Були складені «розстрільні» списки
активних патріотів, їх відловлювали в місті й розвозили за декількома адресами
в підвали. Там після тортур декого відпускали, а значна частина затриманих
просто зникли, – їх шукають досі.
Особливо показова доля депутата міської
ради, директора комунального підприємства «Краматорське трамвайно-тролейбусне
управління» Сергія Шацького. Він відкрито відмовився співпрацювати з
диверсантами. За це його спочатку відвезли в підвал міськради «на бесіду», а
потім на ставку з Гіркіном – підвал Слов'янського СБУ. Його тіло не знайшли
досі. На цей час у Краматорську зареєстровано 77 безвісти зниклих громадян, і
ще 87 невстановлених трупів перебуває на обліку.
У цій атмосфері страху і за певної підтримки
частини краматорців бойовикам не було надзвичайно складно 11 травня провести псевдореферендум про освіту
ДНР. «Ділянок для голосування» було
критично мало, проросійські настрої у значної частини краматорців у той момент
знаходили підтримку і розуміння, тому були черги, і дивившись сюжет телеканалу
Life News, могло здатися, що в місті люди масово підтримують ідею так званої
«ДНР. Насправді все було не так», – каже місцева мешканка Ганна Левицька.
Після псевдореферендуму місто поступово,
але впевнено покинуло не менш аніж половина його мешканців. «Я був у Краматорську весь цей час і все
бачив сам. Порожні, перегороджені барикадами вулиці колись багатолюдного центру
міста, вечорами темні вікна багатоповерхових будинків, спалені тролейбуси і
автобуси, закриті магазини і кафе, відсутність у водопроводі води, а в
банкоматах – грошей, непрацюючий громадський транспорт, п’яниці і наркомани на
блокпостах, і головне – атмосфера
ненависті і страху між людьми, – розповідає місцевий мешканець Ігор Сорочинський. – Світ
розділився на патріотів і сепаратистів, на чорне і біле. Розділ пройшов по
сім'ям, по товаришах на службі та на роботі, по сусідах на сходовій клітці – здавалося, що зворотного шляху немає, і ...
так буде завжди».
«Тривожна»
колона
У ніч на 5 липня 2014 року у всіх районах
Краматорська з боку Слов'янська особливо виразно були чутні звуки безперервного
бою. Близько другої години ночі з північно-східної околиці в місто увійшла
велика автоколона озброєних людей і бронетехніки. Відслідковувати це можна було
в режимі on-line, там же мешканці обмінювались
інформацією в стилі «бачу (чую) з вікна» в мережі Facebook. Патріоти спочатку
вирішили, що це частини ЗСУ входять в місто, але радість швидко змінили розчарування
і тривога: це входив до Краматорська гарнізон
бойовиків зі Слов'янська. Вони рухалися неспішно, ніби знали, що їм нічого не
загрожує. Колона з кількох тисяч осіб разом із технікою розмістилася на
центральній площі міста та в старому
парку, простояла там приблизно до полудня, а потім знялася з місця і в
супроводі двох військових літаків ЗСУ виїхала у напрямку Донецька – вона
покидала Краматорськ більше години. Увечері в місто увійшли передові частини
української армії. Так у житті Краматорська відкривалися нові сторінки історії.
Патріоти
стали активніше, місто почало оживати
Відразу після звільнення міста прихильники «ДНР» кудись пропали. Їх більше не
було видно на центральній площі міста, їх не було видно ніде. Ще тривали якісь
суперечки на роботі, але і вони поступово затихли. Патріотично налаштовані
краматорці, навпаки, стали регулярно проводити мітинги, все місто протягом
декількох тижнів було повністю покрите графіті в кольорах національного
прапора, на більшості будівель з'явилися прапори. Патріоти регулярно збиралися
і збираються в центрі й ходять з прапорами містом, проводять регулярні віча у
парку Шевченка. Прихильники ж ДНР після звільнення міста ніяк про себе не
нагадують, здавалося, що їх просто немає і ніколи не було.
Протягом трьох місяців після звільнення відновили
свою роботу більшість редакцій газет, за півроку запрацювало ефірне радіо, і
була відновлена трансляція українських телеканалів. У місті відкрили більшість
магазинів і кафе, повернулися до нормального режиму роботи підприємства. Вулиці
знову заповнили люди, з'явився транспорт, у дворах знову чутно дитячий сміх.
Більшість
зруйнованих унаслідок артилерійських обстрілів будинків, усі розбиті школи і
дитячі сади відновлені в перші місяці після звільнення міста – майже всі роботи
виконані силами краматорських підприємств.
Минув рік. Зараз у Краматорську вже нічого
не нагадує ні про постійні нічні артилерійські обстріли, ні про те, що місто
майже три місяці було окуповане. У місто повернувся бізнес, а на заводи – фахівці,
хто раніше виїжджав під час гарячої фази. Триває масштабний ремонт доріг і
підготовка міста до зими.
Населення Краматорська становить приблизно
197 тис. осіб, ще близько 25 тис. його мешканців – це переселенці із зони АТО.
Кількість зареєстрованих в Краматорському відділенні Пенсійного Фонду України
пенсіонерів збільшилася з «довоєнних» 60 тис. до 90 тис. осіб.
У місті працюють усі дитячі садки, школи,
лікарні та аптеки, функціонує Донецький медичний університет, триває набір
студентів в Донбаську державну машинобудівну академію, коледжі та училища.
Краматорські заводи хоч і відчувають певні труднощі, пов'язані з розривом
відносин з Росією, але все ж поки працюють у штатному режимі і якось виходять
зі сформованої ситуації. Переїзд у місто Краматорськ великої кількості
патріотично налаштованих переселенців також виявляє помітний позитивний вплив
на життя міста.
Активні сепаратисти в бігах, вже майже ніхто
не вірить у ймовірність повернення в Краматорськ війни, багато хто просто не
хоче ще раз проходити через такі випробування. Через рік після звільнення в
Краматорську колишні ідейні противники все ще вчаться ладити і жити разом в
одному місті, але протистояння між ними вже не такі гострі, як рік тому.
Все-таки мир краще від війни, а своя країна ліпша, ніж чужа.
Роман
Матвіюк. Знімки автора
Немає коментарів:
Дописати коментар