У
цьому році (в квітні) виповниться 90 років років від дня народження Бориса
Возницького. Саме він доклав багато зусиль для відродження одного з найпопулярніших
львівських замків – Олеського, який святкує свій ювілей: 40 років тому він
прийняв перших відвідувачів, а до цього у споруди була захоплююча і дивовижна
історія. Тільки в минулому році Олеський замок заробив близько 1 млн грн, – інтерес з боку туристів колосальний. Хоча приміщення давно потребує втручання
реставраторів, ремонтників. Мало хто знає, що від повного руйнування цей замок
врятувало щасливий збіг обставин.
Після пожежі 1951 року викликаного ударом
блискавки, Олеський замок якийсь час був занедбаним. Саме тоді в його околицях
почали турбуватися місцеві колгоспи. А в замку стояли руїнами триметрові стіни.
І люди потихеньку стали їх розбирати. У Львові тоді на посаді голови обласного
виконкому був син відомого українського письменника Василя Стефаника – Семен
Стефаник. Дізнавшись про це, він розпорядився, щоб місцева влада зупинила
руйнування. Невідомо, що залишилося б від замка, якби не Стефаник. Вчені
вважають, що місце для Олеського зміцнення обрано не випадково. На початку
минулого століття на цій території були болота. Лише де-не-де зустрічалися
невеликі поселення. В кінці XIII в. серед боліт на місці пагорба (виник в
результаті тектонічних процесів) наші предки і заснували фортецю. Звичайно,
тоді вона виглядала не так, як сьогодні. Ініціаторами зведення кріпосного
зміцнення можна вважати мешканців старовинного містечка Пліснеська. Коли сюди прийшла
орда хана Батия, вона знищувала все на своєму шляху. А оскільки вся забудова
Пліснеська була з дерева, після пожежі від неї нічого не залишилося. Місто
більше не відродилося. І саме останні його захисники, яким вдалося врятуватися,
засновують село Підгірці, а потім – і Олеський замок. Фортеця в Олеську будують
з каменю. «Це були часи, коли на наших землях ще існувало Галицько-Волинське
князівство, – каже завідувач відділом музею-заповідника «Олеський замок» Роман
Соломко. Розміщення фортеці було на рідкість стратегічно вдалим. Адже ці
укріплення виявилися між Волинню і Галичиною. І той, хто володів ними, по суті,
контролював ці території». Особистість Бориса Возницького для Олеського замку,
очевидно, не була випадковою. Виходець із села Нагірне Дубенського району
Волинської області, в 1950-х він навчався у Львівському коледжі ім. Івана
Труша. Тоді ж часто їздив додому на електричці, що проходила недалеко від
замка. А коли став директором Львівської картинної галереї, їздив по Західній
Україні, збираючи вцілілі експонати, які масово викидали з церков і костелів.
Їх потрібно було десь розмістити, а місця не було. У 1969 року рішенням
Львівського облвиконкому Олеський замок передали картинній галереї. На початку
1970 року в замку вже працювали працівники галереї. Вони облаштовували
територію, доріжки і т.д. «Цілих п'ять років проводилися роботи з реставрації
пам'ятника і пристосуванню його під музей, – пише Б.Возницький в своїх
спогадах. –Коштів було багато, робітників теж. Раз в тиждень приїжджали
головний архітектор області А.Шуляр, головний інженер Львівських міжобласних
науково-дослідних майстерень І.Могітич. Одночасно велися роботи в парку -
охоронній зоні замка (а це 14 га). Люди з Олеської писали скарги на музей - у
них забрали городи. Доходило до неприємних розмов».
Відновленню замку сприяла
місцева влада. Багато робіт для музею виконали безкоштовно. Поруч з Олеським
замком розміщувалося технічне училище, у заводу мінеральних вод була відповідна
будівельна техніка. На літню практику зі Львова щорічно приїжджали студенти
місцевого університету декоративного та прикладного мистецтва. Таким чином, в
результаті спільних зусиль за якихось п'ять років замок був повністю
відбудований. Ще трохи часу пішло на оздоблювальні роботи та розміщення
експонатів. – Замок могли відкрити для відвідувачів ще в 1973-му, – розповідає
Роман Соломко. –Але ідеологічна ситуація не сприяла цьому. Вважалося, що в
музеях повинні більше виставлятися сучасні матеріали, а не старина. Але не все
було так погано.
На думку головного зберігача фондів музею «Олеський замок»
Тетяни Сабодаш, Б. Возницького дуже допомогло, що в той час він був першим
львівським музейником з професійною освітою: заочно навчався в Ленінградській
академії мистецтв. Борис Возницький – Я була свідком одної нервової розмови між
Б. Возницького та секретарем обкому партії з ідеології, – згадує Т.Сабодаш. – Останній наполягав, щоб Б.Возницький зняв з експозиції розп'яття XV ст. «Ти
повинен це зняти!» - кричав він на нього. А коли Возницький був у музеї, для
нього не мало значення, хто перед ним стоїть. Директор теж перейшов на «ти»: «Ти
нічого не розумієш ... це повинно тут бути. Це народне, народ повинен це бачити».
Я думала, що буде бійка, так вони сварилися. Ситуацію врятував приїзд
Володимира Щербицького. Перш ніж повести його по залах, Возницький вручив мені
Книгу відгуків і сказав ходити за ними і, як тільки випаде можливість,
попросити Щербицького написати хоча б кілька слів. Особисто на мене Щербицький
справив враження англійського лорда. Ось ходить він по залах і зупиняється
поглядом на розп'ятті. Всі завмерли. А він подивився на розп'яття і промовив: «Яка
краса!» (або краса). Усе. У цей момент невеликого зростання секретар партії по
ідеології весь знітився. Сакральні експозиції були врятовані...
Олеський музей
не розрахований на показ всього наявного в ньому багатства. Переважно тут
представлено українське і західноєвропейське мистецтво, пов'язане з землями
Західної України. А розвивалося тут не тільки українське, а й італійське,
французьке, австрійське мистецтво. У фондах музею також представлений народне
примітивне мистецтво XVIII-XIX ст. Як вважає Тетяна Сабодаш, відвідувачів музею
завжди цікавила життя людей в замках. А вона була тут різноманітною й багатою.
Туристи хочуть знати не тільки, що Ян III Собеський був полководцем, а його
дружина Марусенька – француженкою і королевою, а й чим вони займалися, ніж
прославилися. Отже, екскурсоводи повинні володіти великим обсягом історичного і
етнографічного матеріалу. Зараз щомісяця Олеський замок відвідують близько
18-19 тис. туристів. Іноді буває так, що у львівських музеях порожньо, а замки страждають
від «перевантаження». У туристичних фірм практично безпрограшний маршрут, на
якому вони непогано заробляють, чого не скажеш про самих замках. Красномовний
факт: за останні 10 років на ремонт трьох замків «Золотої підкови», що
знаходяться в складі Львівської національної галереї мистецтв, з державного
бюджету не виділено жодної гривні. – З нинішніми експонатами великих проблем
немає, – каже Тетяна Сабодаш. – З цим нам допомагають волонтери. А ось з іншим
складно. За останні роки музей не придбав жодного нового експоната. Раніше
новинки надходили десятками. Купували через закупівельний комітет. У галереї
був спеціальний фонд на закупівлю експонатів. Якщо предмет коштував більше 300
карбованців, потрібний спеціальний дозвіл міністерства. Зараз таких можливостей
у музею немає. Хіба що хтось може подарувати якусь річ.
Сьогодні львівськими
замками багато допомагають громадські організації. Зокрема, тривалий час зі
Львівською галереєю мистецтв співпрацює організація «Новий Акрополь». У неї
входять люди з різних міст України – вчені, лікарі, юристи, бізнесмени. Раз на
рік вони беруть відпустку за свій рахунок і приїжджають сюди. Тут працюють,
відпочивають. Крім того, волонтери допомагають у придбанні реставраційних
матеріалів. Іноді можна почути, що замок багато заробляє. Але самому замку ці
кошти не перепадають. А потреби в них великі, багато чого потрібно ремонтувати.
Ще 10 років тому за сприяння німецької фірми «Метро» в замку була перекрита
частина даху. Але друга половина і зараз знаходиться в жалюгідному стані.
Багато років ремонтні роботи в замку не ведуться. П'ять років тому була
розроблена проектно-кошторисна документація на ремонт фасадів, дахів, заміну
вікон. Навіть оплатили документацію, але на ремонт держава коштів не виділила.
Тепер навіть якби вони надійшли, документацію треба готувати заново.
Василь
Худицький, ZN.ua
Переклад
з російської Інни Гончарук
Немає коментарів:
Дописати коментар