БУРЕМНА УКРАЇНСЬКА НІЧ

  (До  двадцятих  роковин  Української  Конституції)

                           

      Я  щасливий, що  будучи  депутатом  Верховної  Ради  України  другого  скликання, мав  честь  двадцять  років  тому, віддати  свій голос  за  прийняття  Конституції  незалежної  Української  Держави.

      Це  відбулось  28 червня 1996 року  о  9 год. 20 хв., коли  за  проект  Конституції  у  другому  і  третьому  читанні,  з інтервалом  в дві  хвилини, проголосували  315  народних  депутатів. 36 натиснули  кнопку «проти», 12 утримались, 30 депутатів  не  взяли участь  в голосуванні. 

     Фактично  засідання  розпочалось  ще  зранку  27  червня,  не  переривалось цілий  день, перейшло у ніч  і  завершилось  вранці  наступного  дня. Противників, які не вірили що за  одне  засідання  можна  прийняти Конституцію, а ще  більше  не  бажали її прийняття  було  чимало. Найпростіше  для  них  було  не  реєструватись і  не  зібрати  кворум  в  300  голосів,  чим  не допустити відкриття  засідання. Схитрувавши, тодішній  голова Верхової  Ради  Олександр  Мороз, не  закривав  розпочатого  27 червня  ранішнього засідання,  на  яке  з’явилось  близько 400 детутатів, і продовжив його  майже  на  добу, допоки  не була прийнята  Конституція.  В історії ця подія  залишилась  під назвою «буремної  української  ночі». 

     Та  вернімося  трохи  назад  до  історії  розбудови  української державності. 16 липня  1990 року Верховна Рада УРСР  приймає Декларацію про Державний   суверенітет  України, саме України, а не  УРСР, що  вже  тоді було далекоглядним  державницьким  кроком.

     Наприкінці  серпня  1991  року комуністичні  ортодокси  в Москві,  прагнучи  зупинити  шлях  тодішніх  ще радянських  республік до створення  незалежних  держав, проголосили взяття влади так  званим ГКЧП (Государственный  Комитет Чрезвычайного  Положения),  чим фактично  вчинили державний  переворот. ГКЧП  протрималось всього кілька днів і    спичинило розкол,  замішання  в рядах  ще  тоді правлячої  КПРС та  стало незворотнім  поштовхом   до  розвалу  Радянського  Союзу  та  «параду  суверенітетів радянських  республік»

      21  серпня 1991 року,  коли  ще  не  все  було зрозумілим  довкола  подій  у Москві,  демократично налаштовані  депутати «Народної Ради»  зібрали  необхідну кількість голосів з  вимогою  негайного  скликання  позачергової  сесії  Верховної  Ради. Дякуючи  їх сміливості  і  наполегливості,  Україна  зробила  важливий  крок  до  своєї  незалежності і  24  серпня  1991 року  Верховна  Рада  України  проголосила  Акт  Незалежності  нашої  держави.    Вперше  над куполом  парламенту  замайорів  державний  жовто-блакитний прапор  України.

      Внаслідок  цих  законодавчих рішень - Декларація  заклала  принципи  створення  Конституції,  Акт  незалежності підвів під ці  принципи  політичну  основу. Та  молодій  державі  як  повітря  необхідним  був  Основний  Закон -  Конституція.

       На жаль, справитись з цим  завданням  тодішній склад  парламенту  був  не в силі. Конституційна  комісія очолювана  двома  співголовами  Леонідом  Кравчуком  та  Іваном Плющем  «доманеврувалась»  у  своїх  навколодержавицьких поглядах  до  того, що  невдовзі  Верховна  Рада   була  достроково  розпущена.  Україна  залишалась  останньою  серед пострадянських   держав,  що  жила  за  Конституцією  УРСР  1978  року.   

       Заново  конституційні  процеси  розпочались після  обрання весною 1994 року  Верховної  Ради  другого скликання. Умови  для цього  були  досить  складні через  політичну  поляризація  суспільства. Активізувалась  комуно-соціалістичні сили, які  завдяки  своїй  більшості  обрали  головою парламенту  соціаліста  Олександра  Мороза. Більше  120  депутатів  входили  до  комуністичної  фракції  і  вимагали  відновлення  радянської  влади, скасування  посади  президента, реанімації  СРСР. Твердо опонували їм близько 70 депутатів національно-демократичної, націоналістичної  орієнтації, частина лібералів. Це 28 депутатів фракції «Народного Руху  України», 17 депутатів групи « 30  червня» з Конгресу Українських  Націоналістів, депутатська  група «Державність» очолювана Ігорем  Юхновським. Щоб хоч якось розрядити  становище  8  червня  1995  року  довелось  підписати  Конституційну  угоду між Президентом  і  Верховною Радою, яка  зобов’язувала обидві гілки  влади  створити  необхідні  умови  для  прийняття  Конституції  України.

       Недовго  тривало  перемир’я - розпочалась  конфронтація між гілками влади навколо законопроекту  Конституції. Замість пошуку  компромісів  між  Президентом  України Л.Кучмою  та  Головою Верховної Ради  України О.Морозом  виник  напружений  конфлікт. На  цей раз  вже  й  соціалісти виступили  з  політичним  закликом усунення інституту президентства, як  дестабілізуючого фактора  в  суспільстві, що  загрожувало встановленням  диктатури.  У відповідь  президентське  оточення розпочало процедуру  усунення  з  посади  спікера  О.Мороза  зібравши  171 підпис  народних депутатів.

        Ми, депутати від національно-демократичних  фракцій, груп  вважали пагубними  для  України   амбіції як  одного так  і другого. Кучмі завжди було  замало владних  повноважень  і  його  диктаторські  прагнення  були  очевидними  вже  тоді, коли  він  намагався  закріпити  їх  в Конституції. Саме в цей період Кучма, заради того, щоб чим довше залишатись президентом, став сприяти створенню  олігархічних кланів, які  використовували  своє  перебування  у  владі  для  особистого збагачення  та  пограбування  країни.  Викорінити це ганебне  явище  держава безсила і  до нині.

        О. Мороз  ніяк не  міг позбутися  своєї заідеологізованості  і  ідеї  своєї  Соціалістичної  партії  намагався  перенести  на  рішення  Верховної Ради  України. А вони  мало чим відрізнялись  від комуністичних своїми  марксистсько-ленінським поглядами. При цьому  ігнорував вимоги регламенту  призупини  своє членство в  період  перебування  на посаді  Голови Верховної Ради України.

       Незважаючи  на  протистояння   на  владних  верхах  прагнення  мати достойну  Конституцію  проявляли прогресивні  політичні  сили в  Україні. Поки  державна  Конституційна комісія  розробляла  проект, політична партія Конгрес  Українських Націоналістів,  залучивши кращих світових, вітчизняних  конституціоналістів, розробила  свій проект Конституції  України, подала та  зареєструвала  його в  парламенті. Таким  чином застовпили концептуальні  конституційні  норми, які  обминути  парламентарям уже б  не  вдалось. Це стосувалось  унітарності  української  держави, статусу української  мови, як єдиної  державної, єдиного  громадянства, європейського  рівня  прав та  обов’язків людини і громадянина, нового  адміністративно-територіального  устрою, заборони  на  території України військових  баз (це  стосувалось російської військово-морської бази в Севастополі), встановлення  правового  статусу закордонного  українця (про українську  діаспору), конституційного  затвердження  гімну України на музику М.Вербицького  та  слова  П. Чубинського. Новацією  стала  пропозиція  щодо процедури прийняття Конституції  спеціальним  професійним  представницьким   органом  «Національними Зборами», так звана  «Констатуанта».

     Тим  часом протистояння  навколо прийняття  Конституції   зростало. Закінчувався  річний  термін  Конституційної  угоди, за  якою основним  завданням  Верховної Ради другого  скликання було  прийняття  Основного  Закону. Його невиконання означало розпуск парламенту,  політичну  та  економічну  нестабільність  в державі. Не  вірячи в  здатність Верховної  Ради  Президент  Л.Кучма  висуває  ідею проведення  Всеукраїнського референдуму  на якому пропонуються  проголосувати  за Конституцію  всьому  народу. Це був ва-банк – виграв-програв, ризик  картяра. Його підтримали як  «Народний  Рух» так  і  ліві  сили. Вячеслав  Чорновіл  вважав, що матиме успіх в  центрі  і  на  заході, а  ліберали в  Донбасі. Комуністи  в основному  на  сході і півдні  вже  встигли  зібрати  3,5 млн. підписів  проти «пропрезидентського»  проекту Конституції  і  були готові  помірятись  силами  з  «реформаторами»
       26 червня 1996 року  Президент підписує Указ  про проведення  Всеукраїнського  референдуму  для  затвердження Конституції України, який  призначив  на  25  вересня  1996 року. Не  знаю якими політичними  розрахунками  він керувався, але фактично ситуація склалась  наступна.

       Економіка  країни  щодень скочувалась в прірву. Заборгованість  працівникам  бюджетної  сфери досягала  1 млрд. доларів  США. Погодні  умови передбачали найгірший  врожай  за  останні 10-15  років. На  цей  час  передбачалось значне  підвищення житлово-комунальних  тарифів  для  населення. Сподіватись, що народ  підтримає на референдумі президентські  пропозиції  було  що найменше  наївним. Та  Л. Кучма був  заядлим  картярем  і  вмів заінтригувати грою  багатьох.

       Я,  як  і  багато  моїх  політичних  побратимів-націоналістів, зокрема  з депутатської групи «30  червня», очолюваної  славної  пам'яті Григорієм Дем’яном, яка  сповідувала  ідеї відновлення Української  Державності проголошені Ярославом  Стецьком 30 червня  1941 року  у  Львові,   не розділяли позиції щодо проведення  референдуму  і  вірили в  мудрість  парламенту. Задовго до прийняття  Конституції ми  розпочали проводити  відкриті  круглі  столи, переговори з  нашими  опонентами  і навіть  ідеологічними  противниками, де  переконували  в  необхідності  прийняття  справжньої  Української Конституції, а не маріонеткової  московської  чи  якоїсь іншої. Ми  доводили життєдайність  конституційної норми, що Україна є для  українців, як це зазначено для  прикладу   в  французькій  конституції, що « Франція  для французів», і  ніхто в цьому   не  сумнівається.  Проект КУНівської  Конституції став  тоді  об'єктом обговорення  в багатьох політичних, державних, наукових  колах   і  суттєво  вплинув  на  норми  нині  діючої  Конституції.
      Мені  особисто, як  професійному адвокату, який мав  попередній  досвід захисту людей  в кримінальних процесах,  вдалось  внести і  відстояти  норму  статті 63  Конституції, якою надається  право  на  відмову давати  показання  або пояснення  щодо  себе, членів  сім’ї чи близьких родичів.

     Досить сильне  міліцейське  лобі, яке  мало  завдання не допустити цієї  норми в Конституцію, просто  програло процесуальний бій  і  не  змогло  заблокувати її  проходження. Скільки  було пізніше  нарікань, що  ця стаття  забрала важливий  інструмент слідства, зменшила  розкриття  злочинів. На  деякий  час можливо й  так, але перестали  «ставити пальці  в  двері» дружинам, дітям, близьким родичам  підозрюваних  і  погрозами, шантажем, вимагати зізнання  проти своїх  родичів. Тепер слідчий зобов’язаний повідомити свідка та  й  іншу  процесуальну  особу, що  вона  може відмовитись  від показів  проти своїх  рідних,  близьких. Інакше складений ним протокол  допиту  чи  інший  документ  є незаконним.

       В цю буремну ніч справді  якась Божа  благодать зійшла  на депутатів. Майже цілий день  пройшов у дебатах, безплідних  виступах, заявах. Лише  надвечір почали проголосувувати окремі безкомпромісні  статті  і  обходити питання  мови, державного устрою, повноваження гілок  влади, кримської  автономії. О.Мороз нібито між іншим, коли доходило до  тупикових ситуацій, кидав  фразу, що  мовляв,  якщо  вийдемо  з  парламенту  без прийнятої  Конституції, більше  сюди не зайдемо. Це   особливо  насторожувало комуністів-соціалістів, бо  до  того ж  хтось  пустив  чутки, що Л.Кучма підтягує  до  Верховної  Ради танки, щоб  силою розігнати  парламент. Дивною було поводження і  В.Чорновола, який ходив  по залу  і  агітував  як своїх, так і політичних  опонентів не  голосувати,  мовляв всеодно підемо  на  референдум. Ми  ж його звичайно  не  слухали  і  голосували. Побачивши це, частина  комуністів,  що походила  з  робітничих  лав Донбасу, Харківщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини, всупереч  наказам  свого лідера  П.Симоненка, також   почала голосувати  за  Конституцію. Пізніше частину їх  виключили  з партії. Так поволі в сесійному залі  наставало  порозуміння  і  здатність  хоч  частково  почути  доводи один одного. В  результаті цього, остаточною крапкою цього  порозуміння  стала узгоджена  позиція по статті 10-ій, щодо української  мови як єдиної   державної. Нам  же  довелось поступитись кримською автономією, обмеживши її політичні  права, залишивши лише культурно-господарські, що  при  цьому  статусі  зберігало унітарність держави  України.

      Дав  Бог  і  не  обминула  ця  благодать і  Президента  Л.Кучму. Побачивши, що Верховна  Рада  таки може прийняти  Конституцію, не  без його вказівки  в залі  з’явилися  і почали  голосувати депутати-суміжники, які  одночасно працювали в Адміністрації  Президента, Кабінеті Міністрів. Врешті над ранок до  сесійної  зали  прийшов  і  сам  Президент. Дочекавшись  остаточного  прийняття  Конституції, він справді щиро подякував О.Морозу  та  всім  депутатам  за  пророблену  роботу. Одночасно  сповістив, що відміняє свій  Указ  про проведення  рефрендуму, який   проіснував лише    добу.

      Так   закінчилась  «буремна  українська  ніч», а  з  нею розтанув лід який охопив суспільно-політичне життя  України, спричинив  велику політичну, економічну  кризу  і  вкотре підвів  до  прірви  нашу  державність.

       Значення  Конституції України прийнятої  двадцять років  тому  є безцінним  здобутком в історії  розвитку Української  Державності. Вона увібрала  віковічні  сподівання багатьох  поколінь українського народу  мати свою Державу, яка  лише  одна може захистити  і  дати  розвиток  своїй  нації. Сподіваюсь, що скільки б не  говорили  про  необхідність   змін чинної Конституції,  вона  ще  довго служитиме  українському  народові. За нею  треба  лише  навчитись жити,  дотримуватись конституційних  норм, а  не  змінювати  під кожного  «царька»,  прикриваючи його невміння  керувати  державою. 

 Слава Україні! Слава Українській Конституції!

Олег  Матківський, 

депутат Верховної Ради України другого скликання