У Буському районі поховали відому землячку Орисю (Ірину) Матещук (Грицина)

Сьогодні на кладовищі у селищі Олесько відбувся чин похорону та погребення померлої уродженки Буського району Орисі (Ірина) Матещук (Грицина) (псевдо: «Маківка», «Бистриця»), яка 29 грудня на 90-му році життя померла у своїй квартирі у Львові.

   Попрощатися з землячкою, яка все своє життя присвятила служінню народу та Україні, прийшли широкі кола громадськості селища та району, представники зі Львова. На похорони прибули перший заступник голови РДА Олег Ільків, заступник голови РДА Тетяна Сай,  рідні та близькі покійної, представники РО Братства ветеранів ОУН-УПА (голова Мар'ян Длугош), Спілки політичних в'язнів і репресованих, пластуни Станиці Красне НСОУ (станична Людмила Гураш).

   Нагадаємо, Орися Матешук народилася 22 січня 1929 року в с. Теребежі Буського району Львівської області — учасниця національно-визвольних змагань, член ОУН, політрепресована, письменниця, Почесний громадянин Буського району.

   Батько Андрій був заможним господарем, мати Бронислава з дому Косинська походила із збіднілої української шляхти. Батько боровся за незалежність України в лавах січових стрільців як воїн Української Галицької Армії, організував у рідному селі осередок «Просвіти», був його головою. Обоє були відомими на той час громадськими діячами. Старший брат Роман загинув за волю України 1944 року.

   У 1939 р. через страх депортації після приходу «перших совітів» батьки переїхали до Львова. Орися навчалася у львівській середній школі № 5, де в час російської окупації розгорнулася широка підпільна діяльність. У 1945 р. дівчина стала членом Спілки української молоді, згодом — членом ОУН (псевдо «Маківка», згодом змінила на «Бистриця»). Виконувала різні завдання підпілля. За наказом Проводу ОУН з метою конспірації перейшла у львівську залізничну середню школу № 3, яку закінчила 1947 року. Того ж року вступила на факультет української філології Львівського університету.

   У жовтні 1947 року вперше заарештована, у вересні 1948 року заарештована вдруге. Понад рік перебувала під слідством у львівській тюрмі на Лонцького.

22 березня 1949 року Військовий трибунал МВС Львівської області засудив Орисю за ст. 54-1 «а» КК УРСР до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

  Після суду декілька місяців перебувала в тюрмі «Бриґідки», згодом — у київській пересильній тюрмі, звідки етапована до таборів ГУЛАГу. Покарання відбувала в Комі АР у таборах суворого режиму в Інті й Абезі, у Казахстані (Карабас). Орися писала:

«Вкраїні рідній присягала
Служити вірно все життя.
В бою за волю обіцяла
Боротись поруч із УПА».

  Її вірші підносили дух українських хлопців і дівчат, надихали на боротьбу з ворогами України.

  У 1955 році звільнена під час «хрущовської відлиги», проте проблеми залишилися. Повернулася хвора до Львова до батьків. Однак батьків невдовзі після її приїзду виселили з їхнього помешкання просто на вулицю. Поновитися в університеті також не дозволили.

   Вдалося вступити до культосвітнього технікуму, а згодом і заочно закінчити Харківський бібліотечний інститут. Працювала бібліографом у бібліотеках Львова.

  У 1956 р. вийшла заміж за колишнього політв'язня, відомого хірурга Ростислава Матешука. 1957 року в них народилася донечка Леся, яка нині є професором Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, автором першого україномовного підручника з нормальної анатомії. Чоловік помер у березні 2006 року, декілька днів не доживши до їхнього золотого весілля.

З початком національного відродження Орися Матешук очолила Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки (1989—1995 рр.), який брав активну участь у становленні незалежної Української Держави. Орися Матешук була автором відозв і прокламацій клубу репресованих.

   Знайшла себе в письменницькій діяльності. Деякі її вірші покладено на музику.

Брала активну участь у створенні цвинтарного меморіалу «Ми вмерли, щоб Україна жила» в селищі Олеську, є активним членом Товариства «Просвіта».

Девізом життя Орисі Матешук були висловлені нею слова: «За волю рідної країни віддать готова я життя».

Творчий доробок «Відважні, щирі, неповторні» (2003, збірка поезій);
«Незабутня Софія Караффа-Корбут» (2004, спогади);
«Олеська земля – земля героїв» (2006);
«А ми не скорилися» (2007);
«А ми лишилися людьми: спогади» (2011);
«Без надії сподіваюсь...» (2013).

Фото Буська РДА та Ірини Дмитрик