Іван
Гаврилюк – про прийнятий Закон «Про кіно», що лежить «під сукном», «культуру»
депутатів поза сесійною залою, чоловічу дружбу і зраду друзів.
Смертельна
небезпека кілька разів заглядала йому у вічі: і як акторові, і як людині.
Найважчі трюки у фільмах виконував без дублерів. Один з небагатьох, який не
боявся провідувати в тюрмі відомого режисера Сергія Параджанова, незважаючи на
те, що актора переслідували кадебісти. Хто і за що на актора писав доноси в
КДБ, потім – в СБУ? Чому народних депутатів він вважає «живими масками»? Чому
їздив до всесвітньо відомої провидиці? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю з
відомим кіноактором Іваном Гаврилюком.
—
Іване Ярославовичу, ви – один з авторів Закону «Про кіно», який було прийнято
ще у 2000-му. Однак український кінематограф так і не відродився.
—
Він «відроджується», відколи держава стала незалежною… Кіно – це інструмент
ідеології, що впливає на людську підсвідомість. Та якщо у держави ідеології
немає, то й кіно нема. А це один зі способів знищення держави. Україну прагнуть
розвалити, щоб цієї держави не існувало. З держбюджету мали б виділити
стартовий капітал на розвиток кінематографа. Потім він сам на себе буде
заробляти. Ми ж така нація… Чуже цінуємо більше, ніж своє.
—
У кінострічках, на жаль, іноді знімають тих, чиї «професії» далекі від
акторської… Погоджуються на будь-який сценарій, лиш би бути на виду…
—
Живемо у світі, в якому за п’ять секунд з Ісуса Христа можна зробити болото, а
з болота – Ісуса Христа. Часом і мені надсилають сценарії, які гидко читати. У
низькопробних фільмах зніматися не хочу і не буду. «Камінний хрест» режисера
Леоніда Осики, знятий у 1968-му, в кіноакадемії Нью-Йорка досі представлено
як зразок кінорежисури. Зараз таких кіношедеврів не знімають. Найкращі фільми,
які я дивився останні 15 років, це «Поводир», «Брати» і «Плем’я». Але мій
час ще прийде. Згадаєте ці слова…
—
Тоді хто ж для провладних мужів є рівнем високої культури?
—
…Поплавський. На його концерти приїжджає Верховна Рада, уряд разом з
президентом. Все перевернулося з ніг на голову. Шоу-бізнес вважається…
мистецтвом. Та на вітчизняній естраді ну, може, п’ять талановитих артистів.
Решта – виконавці.
—
Якось ви сказали: «Верховна Рада – це інший світ». Чому?
— Тридцять-сорок депутатів
можна назвати людьми, до яких можна достукатись. Решта – «живі маски». Перші
персони держави навіть Біблію цитують. А живуть хіба за біблейськими законами?!
Доводилось мені побувати в багатьох депутатських маєтках. Та людина за ціле
століття навіть з найвищими зарплатами на такі палаци не заробить. Пам’ятаю, з
уст Ющенка почув фразу, яка мене шокувала: «У парламенті не повинно бути бідних
людей». А він хіба не селянський син, який став банкіром?!
—
У Верховну Раду такими приходять чи там такими стають?
—
Чому ж я не змінився?! Знаєте, коли голосували за спікера Литвина, до мене
підійшов юнак, який в туалеті Верховної Ради постійно курив «Приму»: «Вань, вот
пятьдесят тысяч долларов… Нажми на зеленую кнопку. Ты ж артист… Скажешь, что
ошибся…». І простягає мені пакет з грішми. Щоб я проголосував за Литвина. Того
хлопця я «послав». Цей факт озвучив і з трибуни, і у пресі. Щось змінилося?!
Потім
до мене додому приїхав один відомий чоловік і переманював у Партію регіонів.
«Поїдемо до Литвина, — каже, — і відлік почнемо з мільйона доларів».
Я сказав, що не куплюся… Коли у президенти балотувався Янукович, до мене
підходило аж троє: «Иван, у вас будет все, что захотите, только бы вы согласились
быть доверенным лицом Януковича в Западной Украине». Коли розповів це
однопартійцеві, той знизав плечима: «Ну й дурний… Треба було взяти від них
гроші. Потім знову перейшов би в «Нашу Україну»… І «наші» тебе ще більше
поважали б». Ось у чому жах! Високоосвічені люди, по кілька мов знають, а досі
негідники при владі…
—
Друзі зраджували вас?
—
Не часто, але боляче. У четвертому класі вчительці російської мови я кинув
репліку «А кому ваш предмет потрібний?». І вона вдарила мене головою об двері.
На знак протесту я… вискочив з третього поверху. А коли у 1989-му у Львові
відкривали кіностудію «Галфільм», серед ночі в готель «Львів» за мною прийшли
кадебісти і відвели в «Інтурист» (там була прослуховуюча апаратура). Мене
тримали три дні за «антирадянщину». За яку саме — я не розумів. А за
місяць дізнався, хто оббрехав мене. Наші рідні хлопці… Пережити не могли
відкриття «Галфільму», моєї популярності. Заздрість нас погубить…
—
Небезпека, наскільки знаю, чатувала і під час зйомок фільмів…
—
Смерть шість разів цілувала мене в уста. І з коней падав, і над 75-метровою
прірвою на гілляці висів, і з потяга на великій швидкості стрибав, обличчя
розбивав об каменюки. У фільмі «Легенда про княгиню Ольгу» мій герой мав
боротися з ведмедицею. Привезли її з тульського зоопарку лише на день.
Дублювати мав господар зоопарку, але за статурою не був схожим на мене. Настає
вечір – а ведмедицю треба відправляти літаком до Тули. І я вирішив сам боротися
зі звіром. Іллєнко в крик: «Він з твоєї голови скальп здере, а я в тюрму сяду».
Та я вмовив. В одній руці тримаю хліб і цукор. Звір стає на задні ноги і йде на
мене. І коли ведмедиця пащею торкнулася хліба, я зі силою поклав її на землю.
Ще й голову встромив в її пащу. Чому – не знаю. Подобалось переборювати у собі
страх.
—
Ви і Параджанова в тюрмі провідували…
—
Вдячний йому за те, що допоміг врятувати мою дружину (актриса Мирослава
Резніченко. — В. Ш.). Вона тяжко захворіла. Серпень 1970-го. Актори або у
відпустках, або на гастролях. Їду до Параджанова, хоча тільки приблизно знав,
де він живе. «О, Христос прийшов! Заходь, Христос!» — вигукнув Параджанов
з порога. Заходжу. А там – відомі актори, режисери, художники. Параджанов до
мене: «Що сталося?». При мені телефонує міністрові охорони здоров’я. Наступного
ж дня дружину успішно прооперували. Я хотів з Параджановим порадитися, як
лікарям віддячити. Він як крикне: «Збожеволів, чи що?! Грошей нема, а він…».
Сам подарував лікареві старовинну тарілку і браслет з особистої колекції. За
кілька тижнів нас з Мирославою провідав. Приніс величезний букет троянд,
загорнутий у червоний прапор, який по дорозі зірвав… зі стіни Верховної Ради.
Не терпів комуністичної влади. Геніальний режисер був — від Бога. І
людяний… Ким я був для Параджанова? Ніким. Хлопцем, який зіграв удвох-трьох фільмах.
А він від моєї сім’ї біду відвернув.
…Коли
Параджанова арештували, колишніх друзів, які в нього днювали і ночували, яких
він годував і поїв, допомагав з роботою, писав гарні рекомендації, як вітром
здуло… Ще й брудом обливали. Ніхто на суд не прийшов. А Гаврилюк і на суд прийшов,
і в тюрму їздив. КДБ за це мене переслідувало.
—
З Миколайчуком та Брондуковим ви дружили до останніх днів їхнього життя…
—
Коли я познайомився з Іваном, він уже був відомим кіноактором. Знявся у «Тінях
забутих предків» і зіграв роль Шевченка у «Сні». Був 1966 рік. Після школи
я вирішив вступати у Київський театральний інститут. Заньківчанин Святослав
Максимчук написав Миколайчуку рекомендаційного листа. І ми з другом поїхали до
Києва. На кіностудії Довженка збрехали, що ми родичі Івана, і нам дали домашню
адресу. Я уявляв, що в Миколайчука – апартаменти, живе у розкоші. Насправді
відкриває Іван двері, позаду – якийсь чоловік у шортах по коліна, а там —
ще якийсь незнайомець. Усі – з похмілля. Хто ці люди?! По фільмах ми ж знали
тільки Миколайчука. Потім дізналися: то був Брондуков (у шортах) та Федір
Панасенко.
Посадили
за стіл. Брондуков поставив позавчорашню аж позеленілу картоплю, а ми – пляшку
коньяку, яку привезли з собою. З’ясувалося: дружина Івана кудись поїхала. Стіну
кухні мало не під стелю чоловіки заставили порожніми пляшками з-під вина.
«Ну що ж, хлопці, ночуйте», — каже Миколайчук. Як?! Він же нас зовсім не
знає.
Якийсь
час в однокімнатній квартирі Миколайчуків, крім Івана і його дружини Марічки,
жило ще дві молоді сім’ї: Гаврилюків і Брондукових. Мирослава з Марічкою
готували страви в «чотири руки».
—
Ви їздили до відомої болгарської провидиці Ванги…
—
Було це на початку 70-х в Яремчі. Під час зйомок фільму «Дума про Ковпака» на
знімальний майданчик ледь пришкандибав незнайомий чоловік. Голова у крові,
побитий… Запевняв, що він – болгарський розвідник, одружений з українкою. Ми не
повірили, але нагодували, рани обробили. Петко залишив свою болгарську адресу.
І
от ми з Брондуковим поїхали в Болгарію на зйомки фільму «Шлях до Софії». Гонорари
мізерні. Нічого ж не купиш. Вирішили зателефонувати Петкові. Приїхав на
шикарному авто — і наше життя… змінилося. «Відвези нас до Ванги», —
каже Бронек. «Які проблеми?!» — розводить руками Петко. За годину
приїжджаємо до провидиці, а там кілометрова черга. Петко пішов, домовився за
нас. Раптом Бронек вп’явся руками в сидіння: «Не піду!». Мабуть, щось
передчував.
…Ванга
тримала мене за руку і хвилин сорок розповідала про моє минуле (такі подробиці,
яких знати не могла). «Скільки буду жити?» — питаю. «Підеш з усіма, —
каже. – В тебе багато ворогів. Але ніколи нікому не мсти. За тебе є кому
відімстити…».
—
У передмові до своєї книги «Я в обіймах фотографій…» ви написали: «Моя
найбільша біда – віра в те, що коли когось люблю, шаную, поважаю, то ці почуття
обов’язково є взаємними»…
—
Життя – не ті дні, що минули, а ті, що запам’яталися. Мене багато хто ненавидів
за те, що я був незалежним. Щось не подобалось – я повертався і їхав геть.
Когось принижують – міг «послати»… За правду — бив у пику. У мене стільки
кіно- і фотоматеріалу про відомих і простих людей, друзів і недругів. Хотілося,
аби люди знали правду з перших уст.
—
Кажуть, понад сорок років прожити у шлюбі з відомим чоловіком, навколо якого
багато спокус, — для дружини подвиг…
—
Як каже моя дружина, хвиля прощення змиває все… Мирослава — красива жінка
з різними очима: одне – світло-блакитне, друге – темно-каре. Виховали
сина Сергія, пише сценарії. Пам’ятаю, були з дружиною вдома. Раптом телефонує
незнайомка: «Міраслава, ваш муж у мєня отдихаєт. Прідітє і забєрітє єво». …І я
не без гріха. «Диявол» сидів на моєму лівому плечі і спокушав… Але бруду ні на
кого не лив. Не був ні підлим, ні фальшивим. Колись наш шлюб був… на межі. З
моєї вини. Якби Мирослава мене покинула, світ «зловив би» мене. Багато разів я
міг загинути – дружина рятувала…
Довідка
«ВЗ»
Іван
Гаврилюк народився 25 вересня 1948 р. в с. Йосипівці Буського
району (Львівщина). Народний артист України (1992), член Спілки
кінематографістів України від 1972 р., режисер, сценарист. Випускник
кінофакультету Київського інституту театрального
мистецтваім. Карпенка-Карого (1970). Актор кіностудії
ім. Довженка (1969-1993). Зіграв близько 70 ролей. Зокрема знімався у
фільмах «Анничка», «Захар Беркут», «Ті, що йдуть за горизонт»(Гран-прі у
Парижі), «Спокута чужих гріхів», «Вавилон ХХ», «Небилиці про Івана»,
«Кармелюк», «Багряні береги», «Гори димлять». Народний депутат України
IV скликання від фракції «Наша Україна».
Валентина ШУРИН, газета Високий Замок
Немає коментарів:
Дописати коментар