«ЯКЩО У ДЕРЖАВИ НЕМАЄ ІДЕОЛОГІЇ, ТО Й КІНО НЕМА»

Іван Гаврилюк – про прийнятий Закон «Про кіно», що лежить «під сукном», «культуру» депутатів поза сесійною залою, чоловічу дружбу і зраду друзів.

   Смертельна небезпека кілька разів заглядала йому у вічі: і як акторові, і як людині. Найважчі трюки у фільмах виконував без дублерів. Один з небагатьох, який не боявся провідувати в тюрмі відомого режисера Сергія Параджанова, незважаючи на те, що актора переслідували кадебісти. Хто і за що на актора писав доноси в КДБ, потім – в СБУ? Чому народних депутатів він вважає «живими масками»? Чому їздив до всесвітньо відомої провидиці? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю з відомим кіноактором Іваном Гаврилюком.

— Іване Ярославовичу, ви – один з авторів Закону «Про кіно», який було прийнято ще у 2000-му. Однак український кінематограф так і не відродився.

— Він «відроджується», відколи держава стала незалежною… Кіно – це інструмент ідеології, що впливає на людську підсвідомість. Та якщо у держави ідеології немає, то й кіно нема. А це один зі способів знищення держави. Україну прагнуть розвалити, щоб цієї держави не існувало. З держбюджету мали б виділити стартовий капітал на розвиток кінематографа. Потім він сам на себе буде заробляти. Ми ж така нація… Чуже цінуємо більше, ніж своє.

— У кінострічках, на жаль, іноді знімають тих, чиї «професії» далекі від акторської… Погоджуються на будь-який сценарій, лиш би бути на виду…

— Живемо у світі, в якому за п’ять секунд з Ісуса Христа можна зробити болото, а з болота – Ісуса Христа. Часом і мені надсилають сценарії, які гидко читати. У низькопробних фільмах зніматися не хочу і не буду. «Камінний хрест» режисера Леоніда Осики, знятий у 1968-му, в кіноакадемії Нью-Йорка досі представлено як зразок кінорежисури. Зараз таких кіношедеврів не знімають. Найкращі фільми, які я дивився останні 15 років, це «Поводир», «Брати» і «Плем’я». Але мій час ще прийде. Згадаєте ці слова…

— Тоді хто ж для провладних мужів є рівнем високої культури?

— …Поплавський. На його концерти приїжджає Верховна Рада, уряд разом з президентом. Все перевернулося з ніг на голову. Шоу-бізнес вважається… мистецтвом. Та на вітчизняній естраді ну, може, п’ять талановитих артистів. Решта – виконавці.

— Якось ви сказали: «Верховна Рада – це інший світ». Чому?

— Тридцять-сорок депутатів можна назвати людьми, до яких можна достукатись. Решта – «живі маски». Перші персони держави навіть Біблію цитують. А живуть хіба за біблейськими законами?! Доводилось мені побувати в багатьох депутатських маєтках. Та людина за ціле століття навіть з найвищими зарплатами на такі палаци не заробить. Пам’ятаю, з уст Ющенка почув фразу, яка мене шокувала: «У парламенті не повинно бути бідних людей». А він хіба не селянський син, який став банкіром?!

— У Верховну Раду такими приходять чи там такими стають? 

— Чому ж я не змінився?! Знаєте, коли голосували за спікера Литвина, до мене підійшов юнак, який в туалеті Верховної Ради постійно курив «Приму»: «Вань, вот пятьдесят тысяч долларов… Нажми на зеленую кнопку. Ты ж артист… Скажешь, что ошибся…». І простягає мені пакет з грішми. Щоб я проголосував за Литвина. Того хлопця я «послав». Цей факт озвучив і з трибуни, і у пресі. Щось змінилося?!

Потім до мене додому приїхав один відомий чоловік і переманював у Партію регіонів. «Поїдемо до Литвина, — каже, — і відлік почнемо з мільйона доларів». Я сказав, що не куплюся… Коли у президенти балотувався Янукович, до мене підходило аж троє: «Иван, у вас будет все, что захотите, только бы вы согласились быть доверенным лицом Януковича в Западной Украине». Коли розповів це однопартійцеві, той знизав плечима: «Ну й дурний… Треба було взяти від них гроші. Потім знову перейшов би в «Нашу Україну»… І «наші» тебе ще більше поважали б». Ось у чому жах! Високоосвічені люди, по кілька мов знають, а досі негідники при владі…

— Друзі зраджували вас?

— Не часто, але боляче. У четвертому класі вчительці російської мови я кинув репліку «А кому ваш предмет потрібний?». І вона вдарила мене головою об двері. На знак протесту я… вискочив з третього поверху. А коли у 1989-му у Львові відкривали кіностудію «Галфільм», серед ночі в готель «Львів» за мною прийшли кадебісти і відвели в «Інтурист» (там була прослуховуюча апаратура). Мене тримали три дні за «антирадянщину». За яку саме — я не розумів. А за місяць дізнався, хто оббрехав мене. Наші рідні хлопці… Пережити не могли відкриття «Галфільму», моєї популярності. Заздрість нас погубить…

— Небезпека, наскільки знаю, чатувала і під час зйомок фільмів…

— Смерть шість разів цілувала мене в уста. І з коней падав, і над 75-метровою прірвою на гілляці висів, і з потяга на великій швидкості стрибав, обличчя розбивав об каменюки. У фільмі «Легенда про княгиню Ольгу» мій герой мав боротися з ведмедицею. Привезли її з тульського зоопарку лише на день. Дублювати мав господар зоопарку, але за статурою не був схожим на мене. Настає вечір – а ведмедицю треба відправляти літаком до Тули. І я вирішив сам боротися зі звіром. Іллєнко в крик: «Він з твоєї голови скальп здере, а я в тюрму сяду». Та я вмовив. В одній руці тримаю хліб і цукор. Звір стає на задні ноги і йде на мене. І коли ведмедиця пащею торкнулася хліба, я зі силою поклав її на землю. Ще й голову встромив в її пащу. Чому – не знаю. Подобалось переборювати у собі страх.

— Ви і Параджанова в тюрмі провідували…

— Вдячний йому за те, що допоміг врятувати мою дружину (актриса Мирослава Резніченко. — В. Ш.). Вона тяжко захворіла. Серпень 1970-го. Актори або у відпустках, або на гастролях. Їду до Параджанова, хоча тільки приблизно знав, де він живе. «О, Христос прийшов! Заходь, Христос!» — вигукнув Параджанов з порога. Заходжу. А там – відомі актори, режисери, художники. Параджанов до мене: «Що сталося?». При мені телефонує міністрові охорони здоров’я. Наступного ж дня дружину успішно прооперували. Я хотів з Параджановим порадитися, як лікарям віддячити. Він як крикне: «Збожеволів, чи що?! Грошей нема, а він…». Сам подарував лікареві старовинну тарілку і браслет з особистої колекції. За кілька тижнів нас з Мирославою провідав. Приніс величезний букет троянд, загорнутий у червоний прапор, який по дорозі зірвав… зі стіни Верховної Ради. Не терпів комуністичної влади. Геніальний режисер був — від Бога. І людяний… Ким я був для Параджанова? Ніким. Хлопцем, який зіграв удвох-трьох фільмах. А він від моєї сім’ї біду відвернув.

…Коли Параджанова арештували, колишніх друзів, які в нього днювали і ночували, яких він годував і поїв, допомагав з роботою, писав гарні рекомендації, як вітром здуло… Ще й брудом обливали. Ніхто на суд не прийшов. А Гаврилюк і на суд прийшов, і в тюрму їздив. КДБ за це мене переслідувало.

— З Миколайчуком та Брондуковим ви дружили до останніх днів їхнього життя…

— Коли я познайомився з Іваном, він уже був відомим кіноактором. Знявся у «Тінях забутих предків» і зіграв роль Шевченка у «Сні». Був 1966 рік. Після школи я вирішив вступати у Київський театральний інститут. Заньківчанин Святослав Максимчук написав Миколайчуку рекомендаційного листа. І ми з другом поїхали до Києва. На кіностудії Довженка збрехали, що ми родичі Івана, і нам дали домашню адресу. Я уявляв, що в Миколайчука – апартаменти, живе у розкоші. Насправді відкриває Іван двері, позаду – якийсь чоловік у шортах по коліна, а там — ще якийсь незнайомець. Усі – з похмілля. Хто ці люди?! По фільмах ми ж знали тільки Миколайчука. Потім дізналися: то був Брондуков (у шортах) та Федір Панасенко.

   Посадили за стіл. Брондуков поставив позавчорашню аж позеленілу картоплю, а ми – пляшку коньяку, яку привезли з собою. З’ясувалося: дружина Івана кудись поїхала. Стіну кухні мало не під стелю чоловіки заставили порожніми пляшками з-під вина. «Ну що ж, хлопці, ночуйте», — каже Миколайчук. Як?! Він же нас зовсім не знає.

   Якийсь час в однокімнатній квартирі Миколайчуків, крім Івана і його дружини Марічки, жило ще дві молоді сім’ї: Гаврилюків і Брондукових. Мирослава з Марічкою готували страви в «чотири руки».

— Ви їздили до відомої болгарської провидиці Ванги…

— Було це на початку 70-х в Яремчі. Під час зйомок фільму «Дума про Ковпака» на знімальний майданчик ледь пришкандибав незнайомий чоловік. Голова у крові, побитий… Запевняв, що він – болгарський розвідник, одружений з українкою. Ми не повірили, але нагодували, рани обробили. Петко залишив свою болгарську адресу.

   І от ми з Брондуковим поїхали в Болгарію на зйомки фільму «Шлях до Софії». Гонорари мізерні. Нічого ж не купиш. Вирішили зателефонувати Петкові. Приїхав на шикарному авто — і наше життя… змінилося. «Відвези нас до Ванги», — каже Бронек. «Які проблеми?!» — розводить руками Петко. За годину приїжджаємо до провидиці, а там кілометрова черга. Петко пішов, домовився за нас. Раптом Бронек вп’явся руками в сидіння: «Не піду!». Мабуть, щось передчував.

   …Ванга тримала мене за руку і хвилин сорок розповідала про моє минуле (такі подробиці, яких знати не могла). «Скільки буду жити?» — питаю. «Підеш з усіма, — каже. – В тебе багато ворогів. Але ніколи нікому не мсти. За тебе є кому відімстити…».

— У передмові до своєї книги «Я в обіймах фотографій…» ви написали: «Моя найбільша біда – віра в те, що коли когось люблю, шаную, поважаю, то ці почуття обов’язково є взаємними»…

— Життя – не ті дні, що минули, а ті, що запам’яталися. Мене багато хто ненавидів за те, що я був незалежним. Щось не подобалось – я повертався і їхав геть. Когось принижують – міг «послати»… За правду — бив у пику. У мене стільки кіно- і фотоматеріалу про відомих і простих людей, друзів і недругів. Хотілося, аби люди знали правду з перших уст.

— Кажуть, понад сорок років прожити у шлюбі з відомим чоловіком, навколо якого багато спокус, — для дружини подвиг…

— Як каже моя дружина, хвиля прощення змиває все… Мирослава — красива жінка з різними очима: одне – світло-блакитне, друге – темно-каре. Виховали сина Сергія, пише сценарії. Пам’ятаю, були з дружиною вдома. Раптом телефонує незнайомка: «Міраслава, ваш муж у мєня отдихаєт. Прідітє і забєрітє єво». …І я не без гріха. «Диявол» сидів на моєму лівому плечі і спокушав… Але бруду ні на кого не лив. Не був ні підлим, ні фальшивим. Колись наш шлюб був… на межі. З моєї вини. Якби Мирослава мене покинула, світ «зловив би» мене. Багато разів я міг загинути – дружина рятувала…

Довідка «ВЗ»

   Іван Гаврилюк народився 25 вересня 1948 р. в с. Йосипівці Буського району (Львівщина). Народний артист України (1992), член Спілки кінематографістів України від 1972 р., режисер, сценарист. Випускник кінофакультету Київського інституту театрального мистецтваім. Карпенка-Карого (1970). Актор кіностудії ім. Довженка (1969-1993). Зіграв близько 70 ролей. Зокрема знімався у фільмах «Анничка», «Захар Беркут», «Ті, що йдуть за горизонт»(Гран-прі у Парижі), «Спокута чужих гріхів», «Вавилон ХХ», «Небилиці про Івана», «Кармелюк», «Багряні береги», «Гори димлять». Народний депутат України IV скликання від фракції «Наша Україна».

Валентина ШУРИН, газета Високий Замок