

Центральний вхід до хоспісу, що поміж сірих колон,
зачинено. Обходжу будівлю. На подвір’ї мене зустрічає молода медсестра та
проводить досередини. Заходжу й одразу відчуваю різкий запах засобів
дезінфекції. Стіни зеленого кольору замащені шпаклівкою. «Там раніше була
пліснява», - пояснює.
Тут, у колишніх панських покоях, живе 19 стареньких,
по три-чотири в одній палаті. Більшості пацієнтів уже за 80. В одній з палат
узагалі відпадає штукатурка. Паркет затертий і подрапаний, але – чистий. Крізь
подвійні шиби у старих дерев’яних рамах гуляє вітер.

З ліками в хоспісі також проблема. Медичний заклад
забезпечений тільки стандартним набором препаратів для невідкладної допомоги,
пояснює Ярослав Сулипа, завідувач відділу хоспісу. Щоб пройти потрібний курс
лікування, кожен пацієнт змушений купувати медикаменти сам.
З їжею, як розповідають, також скрутно. У меню взагалі
немає м’яса. Картоплю та інші овочі медики приносять зі своїх городів,
допомагають їм й односельці. Харчами підтримують і волонтери, які привозять
каші, борошно та олію.

Повертаюсь у хоспіс. Пацієнти тут видаються
розгубленими і безпомічними. Хтось узагалі не може рухатись, а хтось насилу
ходить. На життя старенькі не скаржаться. От тільки у їхніх очах – жаль та
смуток...
Завідувач каже, що держава не дає коштів на ремонт
хоспісу. Тому всі роботи з відновлення приміщення проводять за гроші самих
працівників, пацієнтів та волонтерів.

Дарія ЗУБРИЦЬКА
0 коментарі:
Дописати коментар